JaroslavMudriyСвятий благовірний князь Київський Ярослав Володимирович (Мудрий) був другим сином святого рівноапостольного князя Володимира-Василія Великого та дружини його Рогнеди. Народився правдоподібно десь близько 983 р. за п’ять літ до великого хрещення Київської Руси-України. Ярослав мав п’ять літ, коли його батько охрестив разом з іншими його братами на святому джерелі поблизу нашого другого Йордану – Дніпра. Тепер на цьому місці стоїть пам’ятний знак 900-ліття хрещення Руси або пам’ятник Магдебурзького права. При хре¬щенні маленький Ярослав отримав ім’я на честь святого великому¬ченика Георгія Побідоносця і в історії наш князь відомий ще під одним ім’ям Георгій. Особливо це стосується літописних повідомлень та різних давніх записів. Близько 990 р. Ярослав отримав ростовсь¬кий престол, а після смерті свого брата Вишеслава був переведе¬ний до Новгорода, Сталося це не пізніше 1013 р.

Можна тільки здогадуватися, що свого часу, до такого стрім¬кого князівського злету Ярослав отримав у Києві добру освіту. На¬певно навчався в одній із тих шкіл, які його батько Володимир від¬крив для дітей свого боярського оточення. У деяких пізніших літо¬писах, зокрема Густинському й Тверському, які датуються XVII ст. розповідається про хворобу Ярослава, внаслідок якої він начебто був нерухомий. Зцілення сталося 988 р., коли Ярослав довідався, що його батько вирішив розлучитися з його матір’ю та одружитися на візантійській принцесі Анні. Він жив певний час із матір’ю у селі Предславине під Києвом у заміській князівській садибі. Напевно звідси направив батько свого сина на ростовське княжіння.

Є дані про те, що в Ростові князь Ярослав правив щонайменше 10-12 років. Деякі відомості про цей період життя князя подало нам “Сказання про побудову града Ярослава”. У ньому розповідається про те, як князя Ярослава, який прийшов із Києва, вороже зустріло язичницьке населення краю і навіть випустило на нього лютого медведя. Князь Ярослав не тільки виграв цей дивний двобій, але й наступ-ного разу прийшов з благим наміром разом із священиками та майстра¬ми для того, щоб охрестити жителів “Медвежого угла” і збудувати для них храм. І цього разу населення зустріло свого князя вороже, знову випустивши ведмедя і собак: “Людии сего испусти от клети люта зверя и псов, да ростешут князя и сущих с ним. Но Господь сохрани Благоверного князя: сей секирою своєю победи зверя”. І вже після чергової перемоги над жителями “Медвежьего угла” Ярослав “водрузе на земле сей деревян крест и ту положи основу святому храму пророка Божия Илии. А храм сей посвяти во имя сего святаго угодни¬ка, яко хищнаго и лютаго зверя победи в сей день его”2. Досто¬вірність цього “Сказання” деякі дослідники виводили з того, що перший свій храм майбутній великий будівничий заклав на честь свого первістка сина Іллі, який носив ім’я пророка.

Період новгородського князювання благовірного Ярослава був ко¬ротким – всього п’ять років. Особливих повідомлень ми не зустрічає¬мо в літописах. Хоча свідчення останніх двох років перед вокня-жінням Ярослава у Києві говорять нам про те, що майбутній володар Русі завзято боронив економічне становище Великого Новгорода і не дуже хотів платити данину стольному граду Києву. За це на нього розгнівався батько і навіть було хотів покарати непослушного сина.

Упокоєння просвітителя Русі князя Володимира Великого різко змінило усю політичну ситуацію в державі. У Києві сів на престолі Святополк Окаянний, який став роздавати киянам подарунки, аби їх привернути на свій бік. Цей злощасний князь надумав підступно усу¬нути всіх своїх конкурентів і вбив князів Бориса і Гліба. Ці страшні братовбивства мали величезний розголос по всій Русі і дійшли до Великого Новгорода. Благовірний князь вирішив помститися новоявленому “Каїну”. Звістка сестри Предслави про смерть батька й жахливе братовбивство Святополка, стала.сигналом до виступу Ярослава на Київ3.

Благовірний князь обстоював праведне діло й тому Бог допоміг отримати йому перемогу. Розбивши окаянного Святополка під Любичем Ярослав сів на Київському великокнязівському престолі. Його вокняжіння у Києві не було полишене у спокої. Святополк вирішив повернути собі великокнязівський престол і привів до Києва печені¬гів 1017 р.. “И едва к вечеру одоле Ярослав Печенеги, и отбегоша пострамлени”. Посоромлений. Святополк подався до короля Болеслава Хороброго за допомогою. Війська цього чужинця розбили дружину князя Ярослава на р. Західний Буг і Святополк знову всту¬пив до Києва, але не на довгий час. Благовірний князь знову зібрав воїв і захистив “отній” престол, фактично, від чужоземного вторгнен¬ня. Населення Києва начебто, за свідченням давніх хроністів, зокрема Титмара Мерзебурзького, радо зустрічало і Святополка і Болеслава Хо-роброго. Але перший, будучи засліплений такою тріумфальною ходою, став зловживати своїм становищем і дуже швидко розчарував і так роздратованих подіями двох останніх років киян. Благовірний князь Ярослав вдруге зайняв великокнязівський престол: “Ярослав же прий¬шов і сів у Києві, утерши поту з дружиною своєю, показавши побіду і труд великий”4.

Благовірний князь міг з спокоєм приступати вже до тих святих справ, які на нього чекали, але Господь випробовував свого вибра¬ного. Тепер найближчими його опонетами, які не вітали вокняжіння у Києві виступили племінник Брячеслав, який князював у Полоцьку, брат Мстислав, котрий і сам марив київським столом і ще один брат Судислав, а також близький родич Ярослава Костянтин Добриніч – новгородський посадник. Але кияни швидко полюбили свого благо¬честивого володаря і боронили стольний град, як і престол свого князя, навіть у часи його відсутності. Мудрий князь знайшов спіль¬ну мову з чернігівським князем Мстиславом, розділивши з ним на якийсь час сфери впливу в Київській Русі. За цей час благовірний князь здійснив кілька військових, стратегічних для зміцнення кордо-нів держави, військових походів. Заснував чимало святих міст. Співурядування Ярослава та Мстислава завершилося 1036 р. Перебуваючи на полюванні, Мстислав застудився і невдовзі помер. Від цього часу князь Ярослав став єдиновладним правителем Руси.
Важливу роль у зміцненні держави відіграло зведення Ярославом загальноприйнятих на той час законів до єдиної цілісної системи. Великою заслугою князя стало створення першого письмового зводу зако¬нів “Руська Правда”. Цей правовий кодекс закріплював основні юри¬дичні норми Київської держави. Першим ділом цим писаним законом в країні зміцнювалися устої сім’ї, як міцної опори держави. У пи¬семних вітчизняних та іноземних джерелах чітко зафіксовано, що дружиною благовірного князя Ярослава Мудрого була Інгігерда, дочка шведського короля Олава Скотконунга. Інгігерда у хрещенні Ірина, прожила з Ярославом до самої своєї смерті, яка сталася 1050 р.5. У них було десятеро дітей: шестеро синів: Володимир (1020), Ізяслав (1024), Святослав (1027), Всеволод (1030), Ігор (?), Вячеслав (?), та четверо доньок: Єлизавета, Анна, Анастасія, ім’я ж четвертої не-відоме. Це була не перша дружина Ярослава. До Інгігерд князь був одружений на якійсь Анні й мав від неї сина Іллю6. Проте, слід зауважити, що шлюб Ярослава і Інгігерди був дуже щасливий і навіть зразковий. Про красу шведської принцеси і вплив княгині на мужа ходили легенди. В честь її святої покровительки Ярослав збудував у Києві, поруч із Софією, храм св. Ірини. Інгігерда начебто померла раніша за князя 10 листопада 1051 р. Вірний князь наказав поховати себе в одному саркофазі з дружиною, щоб і після смерті їх тіла не розлу¬чались. Це був єдиний факт подібного поховання у Київській Русі 7.

Благовірний князь Ярослав був великим будівничим храмів Божих. Літописець про особливий дар будівничого князя говорить так: «Заложив Ярослав город – великий Київ, а в города сього ворота є Золоті. Заложив він також церкву святої Софії, премудрості Божої, митрополію, а потім церкву на Золотих воротах, кам’яну, Благовіщення Святої Богородиці. Сей же премудрий великий князь Ярослав задля того спорурудив (церкву) Благовіщення на воротах, щоб давати завше радість городу сьому святим благовіщенням Господнім і молитвою святої Бо¬городиці та архангела Гавриїла. Після цього він звів монастир свя¬того Георгія Побідоносця і монастир святої 0рини”8.

Центральним кафедральним храмом Київської митрополії стала Свята Софія, збудована князем Ярославом Мудрим. Вона будувалася в столиці Русі на ознаменування особливого про неї Промислу Божого. Прийнявшу віру Христову від православної Візантії, Русь тут же постаралась влаштувати свою столицю Київ на зразок столиці Ві¬зантії – Константинополя. Благовірний князь Ярослав розумів зна¬чення Києва – другого Єрусалима для усієї Русі, яку утверджу¬вав його батько. Ці основи ідеології Небесного Граду заклав свя¬тий рівноапостольний князь Володимир Великий через побудову Де¬сятинної церкви на честь Успіння Пресвятої Богородиці. Тепер Ярослав Мудрий помножував славу батька будівництвом Великої Со¬фії. Храм на Русі, особливо соборний, був не просто кафедраль¬ним. Він ставав центром того уділу, на якому був побудований. Біля нього зосереджувалось все міське життя, жили владики і кня¬зі. Подібно до золотоверхого Києва влаштовувались і інші міста і не просто так – у Новгороді Великому зведена була також Свята Софія. Згодом будується храм і в Полоцьку на честь Софії – Премудрості Божої.

Митрополит Іларіон, який був свідком будівництва й завершення Святої Софії, писав: “Церкви дивна и славна всем округниим страва”, яко же ина не обрящется в всем полунощи земнеем от востока до запада”. Благовірний князь прикрасив кафедральний храм “вся¬кою красотою… златом и сребром, и каменіем драгим”. Георгієвський храм, збудований Ярославом на честь свого небесного патрона, і стояв неподалік кафедрального храму, також конструктивно нагадував Свято Софію, але в меншому розмірі. Пролог XIV ст. подає нам такі відомості про цей храм: “В тот же день священа церкви св. Георгия в Києве перед врати святая Софья… и тако вскоре конча церковь и святи ю Ларионом митрополитом, месяца ноября в 25 день”. Сама ідея побудови храму належала благовірному князю: “Блаженный, приснопамятный всея Руси князь Ярослав, нареченый в святом крещенни Георгием, сын Владимира, крестившаго землю русскую, брат же святых мучеников Бориса и Глеба, задумал создать церков во имя своего святого – Георгия”. Вже згадуваний Пролог вказує і на функціональне призначення храму на честь святого вмч. Георгія Побідоносця – митрополит Іларіон “створил в ней настолование новопоставленым епископам, и заповедал по всей Руси праздновать память святого Георгия месяца ноября в 26 день”. Отже тут поставлялися єпископи на всі кафедри Давньої Руси.

До Київського Кремля, побудованого Ярославом Мудрим входив ще один храм на честь св. Ірини, небесного патрона дружини князя Інгігерди. Храм був розписаний і оздоблений мозаїками. На початку XIX ст. археологи натрапили на фундаменти ще одного храму, який зна¬ходився неподалік Святої Софії. Археологічні дослідження показали, що стіни його були щедро оздоблені фресками та мозаїками, а під¬лога викладена тонкими полив’яними плитками різного кольору9. Отже ми маємо справу дійсно з великим Київським Кремлем, який зустрічав своїми храмами і князівськими спорудами паломникыв до “Небесного Граду” ще від Золотих воріт і вів обабіч цих храмів до головного – кафедри Святої Софії.

На берегах Дніпра благовірним князем Ярославом дійсно було збудовано “новий Константинополь” зі своєю Софією, Золотими ворота¬ми, храмами св. Ірини й св. Георгія та ін. Благочестивий князь реально втілив ідеологічну концепцію щодо уподібнення Києва Царгороду. Недаремно сучасник, германський хроніст другої половини XI ст., називав Київ суперником Константинополя10.

Літописець знайшов чудову метафору для означення діяльності князів Володимира і Ярослава у справі просвітлення Руси Христовою вірою. Він порівняв їх із орачем і сіячем, які закладають основи майбутнього врожаю: “Бо як ото хто-небудь землю зоре, а другий за¬сіє, а інші пожинають і їдять поживу вдосталь, – так і сей. Отець бо його Володимир землю зорав і розм’якшив, себто хрещенням просві-тив, а сей великий князь Ярослав, син Володимирів, засіяв книжними словами серця віруючих людей, а ми пожинаєм, учення приймаючи книжнеє”11. Продовжувачем справи Володимира вважав Ярослава і митро¬полит Київський Іларіон. У своєму знаменитому “Слові про закон і бла¬годать” він порівняв благовірного князя із царем Соломоном, який завершив справи, розпочаті Давидом: “Вельми добрий і вірний, покірний син твій Георгій, якого Господь настановив наступником після те¬бе, наслідником твоєї влади. Не порушує він твоїх уставів, а утверд¬жує їх, не поменшує набутків твого благовір’я, а примножує їх, не говорить, а діє, і що недокінчене тобою – докінчує, як Соломон після Давида”12. Сказане тут стосувалось насамперед справ церковних. За благовірного князя Ярослава “стала віра християнська плодитися в Русі і розширятися, і чорноризці стали множитися, і монастирі почали з’являтися. І любив Ярослав церковні устави, і попів любив він велико а понад усе любив чорноризців13.

Вже в часи князювання Ярослава Мудрого під 1051 роком літопис розповідає нам про першопочатки головного монастиря Руси – Печерсь¬кого. Його засновником став пресвітер церкви св. Апостолів на Бересті Іларіон, близький соратник і духівник князя. Господь спо¬добив Іларіона прогледіти особливу святість місця майбутнього Києво-Печерського монастиря. Його можна по праву назвати і першим подвижником Києво-Печерської лаври. До преподобного Іларіона любив часто приходити князь Ярослав за настановами та порадами. Взагалі майбутній святитель Русі мав неабиякий вплив на благовірного князя він був порадником йому не тільки у справах церковних але й держав¬них. У справі просвітлення народу Іларіон також являвся найближчим сподвижником князя і навіть приймав участь у створенні зводу зако¬нів “Руської Правди”.

Благовірний князь Ярослав Мудрий був настільки захоплений под¬вигом Іларіона русича, що ні на йоту не засумнівався в тому, хто може зайняти митрополичу кафедру після упокоєння присланого митрополита-грека Феопемпта. Літописець цю подію сходження на Київський митрополичий престіл преподобного Іларіона “мужа блага, книжна и постника” датує 1051 роком. Такий крок благовірного князя був не випадковим. Він бажав огородити свою державу від помітних і сильних впливів Візантії, а Київську митрополію зробити більш незалежнішою в церковному управлінні від Константинопольського патріарха. Сам Іларіон про такий вибір свідчить у своїй молитві: “Я милостію человіколюбивого Бога… ізволенієм Єго рукоположен і настолован чрез благочестивих єпископов в великом і богохранимом граді Києві, чтоби бить мні в нем митрополитом, пастирем і учителем”14.

Церковне служіння митрополита було недовгим. У рік упокоєння бла¬говірного князя він залишає кафедру і знову повертається до відшельницького подвигу, постригшись у схиму. Тут він займається літо¬писанням і навіть впливає на де-який перебіг події у взаэмовыдносинах наступників Ярослава Мудрого з державою і Печерським монастирем. Насліддя митрополита-русича, першого предстоятеля нашої молодої національ¬ної Церкви є грандіозним. Всі перетворення, які здійснив благовір¬ний князь у справі шириння і утвердження віри за задумом належа¬ли спочатку пресвітеру, а потім митрополиту Іларіону. Саме святитель Іларіон ідеологічно обгрунтував значення столиці Руси Києва, як “нового Константинополя” і уділу Пресвятої Богородиці. Говорячи у своєму “Слові про закон і благодать” про Ярослава, пресвітер Іла¬ріон, зокрема, відзначає: “І славний город твій (звернення до кня¬зя Володимира. – Авт.) Київ величчю як вінцем увінчав, а людей твоїх і город святий всеславний доручив скорій на поміч християнам  Святій Богородиці…”15.

Благовірний князь продовжив справу свого батька і в питанні розвитку духовної освіти. Головним осередком такої політики ста¬ла Софія Київська. Тут Ярослав Мудрий засновує школу, зводить скрип- торій, де працюють перекладачі і переписувачі книг для блага і утвердження Церкви: “І до книг він мав нахил, читаючи їх часто вдень і вно¬чі. І зібрав він писців многих, і перекладали вони з гречизни на слов’янську мову і письмо святеє, і списали багато книг. І придбав він книги, що ними поучаються віруючі люди і втішаються ученням божественного слова…” 16.  Цілком ймовірно, що перекладацьким ре¬меслом володів і сам Ярослав. Деякі дослідники вважали, що благовірний князь був представником нового покоління християн письменних, які були навчені у Володимирових школах. Софійський скрипторій був досить потужною книжковою майстернею. За підрахунками деяких вчених щороку на Русі писалося до 50 книг і левова їх частка приходилась на скрипторій Святої Софії. Бібліотека, яку зібрав благовірний князь була чи не найбільшою  у світі книгозбірнею. Значна, частина написаних книг розходилась по всіх землях Руси, так як наприклад Остромирове Євангеліє, що було написане на замовлення Новгородського посадника.

Благовірному князю Ярославу Мудрому довелося пережити майже три предстоятелі Київської митрополії. Ще до митрополита-русича Іларіона на Київській кафедрі за чергою були митрополити-греки Іоанн та Феопемпт. В агіографічних творах про святих Бориса і Гліба Іоанн титулує¬ться то “архієпископом”, то “митрополитом”  і є главою Київської Церкви з 1019 р. Разом з князем Ярославом митрополит Іоанн брав участь в освяченні нової церкви у Вишгороді та перенесенні до неї мощей свя¬тих князів-страстотерпців Бориса і Гліба. Після його смерті десь на початку 30-х років XI ст. на Київську кафедру був присланий з Конста¬нтинополя митрополит Феопемпт. Відомо, що саме він міг освячувати Святу Софію і за нього князь Ярослав утвердив, ще дві єпископії у Переяславі та Юр’єві. Дехто з дослідників, вважав, що відносини між Ярославом і Феопемптом відзначалися деякою напруженістю, оскільки саме в цей час стався русько-візантійський конфлікт17.

Але вже за митрополита Іларіона, дякуючи тісній і взаємній спів¬праці князя і святителя, церква і влада перебували в стані ідеального співіснування, так званої “симфонії”. Саме це стало запорукою створення князем Ярославом “Церковного уставу”, в якому візантійське церковне право було пристосоване до умов і потреб релігійного життя в Київській Русі-Україні. В історії цей документ відомий як “Ярос-лавів устав”

Благочестивий князь любив благоліпність храмів як зовнішню так і внутрішню. Не байдужим він був і до богослужбових уставів та обря¬дів. За нього відбулося впорядкування богослужбового уставу з вра¬хуванням національних особливостей. Він запрошує із Греції най¬кращих співців-доместиків для уведення демественного співу: “От них же начат биті в Рускій землі ангелонодобное… і самое красное демественное пеніе, в похвалу і славу Богу і Пречистой Єго Матері, і всім святим”.

Благовірний князь дбав і про розширення прав Київської митрополії через канонізацію шанованих вітчизняних святих. Він наполягав на визнанні святими княгині Ольги, а також Федора та Івана, вбитих язич-никами у Києві 988 р. Не сталося за часыв князювання Ярослава повної канонізації рівноапостоль¬ного князя Володимира, а також його синів Бориса і Гліба. Цьому проти¬діяли митрололити-греки. Константинопольська Церква прекрасно ро¬зуміла, що прославлення і утвердження пошанування місцевошанованих святих приведе до певної окремішности Київської митрополії. Цю тен¬денцію вже й так греки вбачали у поставленні митрополита-русича Іларіона на Київську кафедру.

Все зроблене благовірним князем Ярославом важко переоцінити. Він дійсно був достойним продовжувачем святої справи свого батька. Не-даремно духовна традиція мала до нього таку прихильність і, зрештою удостоїла титулу “Мудрий”.

Усі європейські держави XI ст. прагнули встановити дружні від¬носини з Київською Руссю. У часи середньовіччя ознакою могутності правлячого роду була готовність інших правлячих династій встановити з князем Ярославом шлюбні зв’язки, які відігравали велику роль у зміцненні полі-тичних, економічних та культурних контактів, між державами. За цією міркою престиж благовірного князя був надзвичайно високий. Сам він одружився з дочкою короля Швеції Олафа – Інгігердою, його сестра була королевою Польщі, дочка Єлизавета була в шлюбі з норвезьким коро¬лем Гаральдом Суворим, друга дочка Анна була одружена з французьким королем Генріхом І, третя дочка Анастасія була дружиною угорського короля Андраша, син одружився з сестрою короля Польщі, онук – з доч-кою польського короля, онука – з німецьким королем. Благовірного князя по-праву називали тестем усієї Європи.

Роки життя благовірного князя наближалися до кінця. Ярослав Муд-рий вирішив зробити відповідні розпорядження щодо успадкування київ-ського столу.  Він не хотів такого самого розгортання подій у бороть¬бі за великокнязівську корону, як це було після упокоєння його батька – рівноапостольного князя Володимира. Літописець детально розповідає нам про заповіт великого князя: “Ось я одходжу зі світу сього. А ви, си¬ни мої, майте межи собою любов бо ви єсте брати від одного отця і одної матері. І якщо будете ви в любові межи собою, то й Бог буде в вас, і покорить вік вам противників під вас, і будете ви мирно жи¬ти. Якщо ж будете ви в ненависті жити, у роздорах сварячись, то й самі погибните, і землю отців своїх і дідів погубите, що вони над¬бали її трудом великим. Тож слухайтесь брат брата, пробувайте мир¬но. Тепер же доручаю я, – замість себе, – стіл свій, Київ, найстар¬шому синові своєму, брату вашому Ізяславу. Слухайтесь його, як ото слухались ви мене, нехай він вам буде замість мене. А Святославу даю я Чернігів, а Всеволоду – Переяслав, а Ігорю – Володимир, а Вячеславу – Смоленськ. І так розділив він городи, заповівши їм не переступати братнього уділу, ні згонити брата свого зі стола, і сказавши Ізяславу: “Якщо хто схоче зобидити свого брата, так ти помагай тому, кого скривдять”. І так наставив він синів своїх пробувати в любові18.

Історики називали заповіт Ярослава достопам’ятним і мудрим, але марним. Ярослав сподівався, що діти можуть бути розважливіші за бать-ків й, на жаль, помилився19.

Благовірний князь Ярослав Володимирович Мудрий упокоївся 1054 р. у Федорову суботу першого тижня святого і великого посту: “Отож приcпів Ярославу кінець життя, і оддав він душу свою Богові місяця люто-го у двадцятий день, в суботу першої неділі посту, в святого Федора Тірона день. Всеволод тоді опрятав тіло отця свойого, положив на са¬ни, і повезли його до Києва. Попи по обичаю співали співи, і плака¬ли по ньому всі люди. І, принісши, положили його в раці мармуровій у церкві святої Софії. І плакав по ньому Всеволод і люди всі. Жив же усіх літ Ярослав сімдесят і шість”20.

Сучасні історики задаються питанням: “Чому Ярослав, уже тяжко хворий, поїхав до Вишгорода! Висловлювалось припущення, що Вишгород, де спочивали Борис і Гліб, уже за часів Ярослава Мудрого став сакральним центром Русі, символом її духовної та державної єднос¬ті. Отже, ймовірно, що Ярослав Мудрий здійснив паломництво до остан¬ків братів-страстотерпців, які покоїлися у відбудованому ним храмі, з молитвою про покровительство його дітям, а зрештою – й Русі21.

Благовірний князь Ярослав, будучи будівничим собору Святої Со¬фії, подбав і про спорудження в ньому князівської усипальні. Влаш¬тування її в соборі було важливою церковно-політичною акцією Ярослава Мудрого. Саркофаг з тілом спочилого князя стояв у Свято-Георгієвському вівтарі22. Проте з цим погоджувалися не всі дослідники Софії Київської, посилаючись на свідчення Захарії Копистенського у його знаменитій “Палінодії”: “А похован лежит в пределе више дверей самой великой церкве святой Софии. Гроб той и по сей день алябастровий коштовний зритcя”23.

Саркофаг відкривали і досліджували тричі: в 1936, 1939 і в 1964 роках. У 1936 р. було виявлено перемішані кістки чоловічого та жі¬ночого скелетів, а також кілька дитячих кісток. У 1939 р. останки похованих відправили до Ленінградського науково-дослідного інститу¬ту антропології. Було встановлено, що чоловічі рештки належали лю¬дині віком 60-70 років, котра мала зріст 172-175 см., природжену кульгавість, патологічні зміни у правому коліні.

І до сьогодні у Святій Софії Київській стоїть саркофаг, в яко¬му спочивають рештки великого і благовірного князя Ярослава. Він милує око відвідувачів своєю вишуканістю і неповторним архітектурним східним колоритом. Є припущення, що Ярослав, думаючи про спорудження князівської усипальні, заздалегідь приготував собі і саркофаг із мармуру. За свідченням Київського митрополита Пимена, котрий спостерігав у Константинополі в лютому 1391 р. вінчання на царство Мануїла ІІ, цей обряд включав у себе замовленням імператором власної гробниці, причому святитель наголошує, що про цей звичай “в уставі написано”, що здійснюється він “за заповіданим із давнини порядком”24. Отже і благовірний князь Ярослав, який переносив устав Святої Софії Константинопольської на Київську, міг знати і дотримуватися цього давнього візантійського звичаю, як володар Великої Руси, тому заздалегідь собі приготував і саркофаг, бо ніхто не знає, коли його покличе Бог.

Так воістину благочестиво, як великий князь і володар Руси, Ярослав Мудрий звершив діло своє земне на небесах здобувши блага ще більше. Нинішні ж володарі повинні мати мудрий державницький розум, мати його мудре керування за зразок, бо його правління Київською державою успішним було тому, що любив він Бога більше аніж земні статки і блага світу цього. Закони людськії виписав за мораллю християнською і сам жив за ними, дбаючи про благоустрій Церкви Христової, яка є цементуючим організмом кожної держави.

Дехто з істориків Церкви допускав, що за такі християнські чесноти благовірний князь був прославлений у сонмі святих, як і його батько, але нажаль, ніяких чітких даних про такі твердження в нас немає. Хоча пам’ять народу завжди звертала свій позір на Ярослава Мудрого, як на доброго і чеснотного правителя. Недаремно і сам святитель Іларіон, митрополит Київський наділяє його епітетами “вельми добрий і вірний, покірний…, якого Господь настановив… не поменшує набутків твого (Володимирового. – Авт.) благовір’я…”25. Йому вторить стародавній літописець називаючи князя “блаженним”26. Називав князя Ярослава благовірним і найбільший агіограф наш святитель Димитрій, митрополит Ростовський27. У списку “Святая Русь”, який був складений ігуменом Андроніком (Трубачевим), князь Ярослав Мудрий зазначений серед тих імен угодників Божих, про які достеменно відомо, що вони не були канонізовані ні місцевою, ні загально церковною владою, але які прославились богоугодним життям, мученицькою кончиною за віру у Христа, а їх імена вносились у різноманітні агіографічні пам’ятники28.

Більш схильний думати про шанування благовірного князя в до монгольський період історик Церкви протоієрей Євгеній Голубінскій, який каже, що з піднесенням молитов про нього “до деякої міри було шанування, що воздалося йому”29. Також цей дослідник стверджує, що день пам’яті благовірного князя Ярослава Мудрого 28 лютого за старим стилем. “При христителі (Володимері), – говорить Є. Голубінскій, – русичі прийняли християнство зовнішньо, і лише при Ярославі воно стало внутрішньою суттю нарду. Русь завойовників, работорговців, насильників, удільних борців увійшла в інший вимір”. І дійсно, за святого рівноапостольного князя Володимира великого, Русь церквами прикрашалася, а за благовірного князя Ярослава Мудрого спасалася. Також протоієрей Євгеній Голубінскій у вищезгаданій праці наводить свідоцтво хронографа Адама Бременського, який в “Діяннях первосвящеників Гамбургської церкви”(1075) великого князя Ярослава Володимировича називає «святим». На жаль, нашестя монголо-татарських полчищ не дало довести до логічного завершення справу з канонізацією князя Ярослава Мудрого30.

Святий і благовірний князь Ярослав згадується в літійній молитві “Спаси Боже людей Твоїх…” служби всім святим «в землі Руській просіявшим», складеної святим сповідником Афанасієм (Сахаровим), єпископом Ковровським31. У виданому на початку ХХ ст. “Полном православном богословском энциклопедическом словаре” зазначено: “Ярослав-Георгий Владимирович, святой, вел. князь. Скончался в 1054 году. Память 28 февраля”32. У “Богословских Трудах” ч. 28 за 1987 рік вміщена ікона святого благовірного князя Ярослава Мудрого33.

Все це нам дає підстави говорити про звершення повної канонізації Ярослава Мудрого, яка скоріше буде означати зовнішнє повернення до собору святих землі української, незаконно забутого благовірного князя.

– примітки
1 За Повістю минулих літ благовірному князю Ярославу на час його блаженного упокоєння було 76 років. Звідси виходить, що він міг народитися у 978-79 рр. у різних літописах подаються суперечливі дані щодо року народження князя. Це дало змогу багатьом дослідникам вважати, що 988 є роком народження князя. Володар Руси народився на думку С. Горбенка із враженою спадковою хворобою Пертеса. За гіпотезою Д. Рохліна князь Ярослав Мудрий мав підвивих правого тезобедрового суглобу і як наслідок – дворічну затримку росту та нормального розвитку. Літописці також називають князя кульгавим, але неодмінно відзначали, що він був “совершен умом и храбр на рати”. – Горбенко С. Ярослав Осмомисл. Реконструкція антропологічна і історична. – Львів, 1996. – С. 70-77. – Рохлин Д. Итоги анатомического и рентгеновского изучения скелета Ярослава Мудрого // Краткие сообщения Ин-та история материальной культуры. – Вип. 7. – 1940. – С. 56. – Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. – Біла Церква. Видавець Олександр Пшонківський. 2006. – С. 257. – Толочко П. Ярослав Мудрий. – К., 2002. – С. 10.
2 Толочко П. Ярослав Мудрий. – К. Видавничий дім “Альтернатива”, 2002. – С. 28-31.
3 Там само. – С.
4 Літопис Руський. За Іпатським списком переклав Леонід Махновець. – К., 1989. – С. 84.
5 Джерела не зберегли точної дати шлюбу Ярослава й Інгігерди. Дехто стверджував, що шлюб стався ще під час новгородського князювання благовірного володаря, десь приблизно 1019 р. Згідно з відносною хронологією “Саги про Олава Святого”, по¬дії з одруженням Ярослава відбулися у 1018-19 рр. У  1018 р. від Ярослава прибули посли до Олава Шведського просити руки Інгігерди. Навесні 1019 р. ще одне руське посольство відвіда¬ло Олава, щоб уточнити, чи збирається він “дотриматися своєї обіцянки, котру дав минулого літа”. Олав відповів повною зго¬дою й “того самого року (1019) Інгігерда, ярл Рагнвальд” й ін-ші “вирушили на схід у Гардаріки. Інгігерда вийшла заміж за Ярицлейва конунга”. – Толочко П. Вказана праця, – С. 127.
6 Історична традиція з XV ст., впевнено приписує жіноче поховання у Софії Новгородській дружині Ярослава Мудрого/ 1939 р. Гінзбург дослідив святі мощі, які спочивають у Новгородській Софії. Че¬реп цих останків був дуже схожий з жіночим черепом із гробни¬ці Ярослава у Києві. На запитання, чи міг цей скелет належати Інгігерд, В. Гінзбург дав негативну відповідь. Таке припущення унеможливлюється віком цієї жінки, яка померла у 30-40 років. Хто ж тоді вона? В. Гінзбург вважає, що це могла бути перша дружина Ярослава Анна. Літописи нічого не говорять про це одруження, але той факт, що шлюб з Інгігерд відбувся тоді, коли Ярославу було вже близько 40 років, дає підстави вважати його цілком реальним. Підтвердженням цього може бути повідомлення Новгородського першого літопису про народження у Ярослава сина Іллі; вміщене у переліку новгородських князів: “И родися у Ярослава сын Илья, и посади в Новгороде и умре”. – Толочко П. Вказана праця. – С. 132. Без будь-яких розміркувувань на це питання відповідає   Н. Нікітенко, кажучи: “Далеко не завжди критика церковної традиції є конструктивною, позаяк ця тради-ція має під собою освячену віками історію, якою не можна нехтувати”. Так дослідниця висловилася відносно мощей святої Анни першої дружини князя Ярослава і матері князя Володимира Ярославича святого останки яких спочивають вже віками у Новгородській Софії. -Нікітенко Н. Свята Софія: історія в мистецтві, – К., 2003, – C. 146.
7 Антропологічне вивчення жіночих останків кістяка з мармурової гробниці-саркофагу, який дослідники впевнено ототожнили з Інгігердою, показало, що вона була відносно висока на зріст 162 см й належала до північноєвропейського ра¬сового типу. За підрахунками В. Гінзбурга, їй було близько 56 років.
28 Макарий (Булгаков), митрополит. История Русской Церкви. Т. 2. – M., 1995. – С. 651, 653. – Сюди ж ігумен Андронік (Трубачев) відносить і дружину князя Ярослава Мудрого, яка курсивом у цьому списку зазначається як свята благовірна княгиня київсь¬ка Ірина (+10.02,1050).
29 У давні часи серед благочестивих киян існував звичай від¬правляти при гробі благовірного князя молебні за здоров’я і заупокійні моління. – Голубинский Е. Е. История канонизации святих в Русской Церкви. – М., 1903. – С. 42.
30 Голубинский Е. Е. История канонизации святsх в Русской Церкви. – М., 1903. – С.
31 Минея май. Часть третья. Издание Московской Патриархии. 1987. – С. 360.
32 Полный православний богословский энциклопедический словарь. Т. 2. Репринт издания 1992. – С. 2405.
33 Можливо саме такі факти дали підстави священноначалію УПЦ Московського патріархату на засіданні Священного Синоду від 9 березня 2004 р. в ознаменування 950-ліття з дня упокоєння, благовірного князя Ярослава Мудрого вирішити питання про внесення імені князя в святці Української Православної Церкви. 8 грудня 2005 року це зробила вся повнота Російської Православної Церкви. Свого часу і автор цього житія висловлював подив щодо відсутності в наших святцях імені благовірного князя Ярослава Мудрого: “Не можемо не приховувати тут і таких обставин, які дивують нас, нащадків Володимирового хрещення, донині. Коли син Ярослава Мудрого Володимир отримав в уділ Новгород Вели-кий, то також, слідуючи стопами свого батька, збудував тут у 1052 р. не менш знаменитий собор Святої Софії. За такі ве¬личні діла князь Володимир Ярославич був прославлений у лику святих, і рака з його мощами знаходилась у цьому соборі, а ми досі не знаємо, і не досить впевнені: чи шанувати Ярослава Му¬дрого святим, чи ні!? Напевно нам слід звернути на це увагу!!! Ми звикли завжди себе почувати меншовартісними навіть якщо ми і заявляємо про свій високий патріотизм. Хтось заперечить ме¬ні і запитає: що спільного між святістю, канонізацією і патріотизмом?  Спільне тут все. Якби наша Православна Церква вернулася до святості, яку мали предки наші в кня¬жі часи, ми могли б багато чого осягнути, а не відправляти па¬нахиди біля саркофагу в святій Софії за того, хто за нас недостойних, давно молить Бога перед престолом Владики всіх”. – Димитрій /Рудюк/, архиєпископ. Мати церков руських. Десятина церква в Києві – настав час її відродити. – К., 2005. – С. 22.
Література до житія святого благовірного князя Ярослава Володимировича (Мудрого), самодержця всієї землі Києво-Руської
1. Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. – Біла Церква. Видавець Олександр Пшонківський., 2006.
2.   Толочко П. Ярослав Мудрий. – К. , Видавничий дім “Альтернати¬ва”, 2002.
3.   Літопис Руський.  За Іпатським списком переклав Леонід Махно¬вець. – С. 1989.
4. Горбенко С. Ярослав Осмомисл. Реконструкція антропологічна і історична., – Львів, 1996.
5.   Рохлин Д.   Итоги  анатомического и рентгеновского  изучении ске-лета Ярослава Мудрого // Краткие сообщения Ин-та истории ма-териальной  культури.   – Вып.   7.   –   1940.
6. Нікітенко Н. Свята Софія: історія в мистецтві. – К., 2003.
7. Тисяча років української суспільно-політичної думки. Т. 1. 10-15 ст. – К., 2001.
8. Игумения Серафима. История Киево-Печерской лаври. Кн. 1. (ХІ-ХІІІ вв.). – К., 2001.
9. Святитель Димитрий Ростовский. Летопись. Синопсис. Репринтное изд. – М., 1998.
10. Макарий /Булгаков/, митрополит. История Русской Церкви. Т. 2, – M.., 1995.
11. Голубинский Е. Е. История канонизации святих в Русской Церкви. Репринт, изд. – М., 1903.
12. Минея май. Часть 3. Издание Московской Патриархии. 1987.
13.  Полний православний богословский енциклопедический словарь. Т. 2. Репринт, изд. – М., 1992.
14.  Евгений Голубинский, протоиерей. История Русской Церкви. Т. 1. Период первий, Киевский или домонгольский. Первая половина тома. – М. 1997.
15. Димитрій (Рудюк), архиєпископ. Мати церков руських. Десяти¬на церква у Києві – настав час її відродити. –К., 2005.

Житіє написав архиєпископ Димитрій (Рудюк)
в другу неділю після П’ятидесятниці, всіх святих землі української.

Тропар святому благовірному князю Ярославу Володимировичу (Мудрому), самодержцю всієї землі Києво-Руської

Глас 6. Святу Софію Премудрість Божу збудував Ти, / Божественною мудрістю увінчаний благовірний княже Ярославе, / в святих книгах мудрість велику для користі душі своєї знайшов Ти, / нею ж з Богом і святими отцями Ти сьогодні на небесах розмовляєш, / митрополита русича Церкві Київській настановив єси, /  нащадкам в любові і злагоді між собою жити заповідав ти, / великий самодержцю держави нашої, / моли Владику Царя, / заступництвом страстотерпців братів твоїх, / подавати дари цілющі землі Українській,  / щоб завжди Бог правди був з нами.

Кондак святому благовірному князю Ярославу Володимировичу (Мудрому), самодержцю всієї землі Києво-Руської

Глас 6.  Маючи неоцінений дар мудрості, / Ниву Христову,  отцем твоїм Володимиром засіяну святим хрещенням, / ти зростив книжними словами. / Маючи велику любов до чорноризців і ієреїв Господніх. / Мудро царював ти на престолі батька свого / і як сильний правду написав, / Твоїми молитвами, стоячи перед престолом Всевишнього, / спасай душі наші.

Leave a Reply


Ліміт часу вичерпаний. Будь ласка, перезавантажте CAPTCHA.